У 1884 році шведський хімік Сванте Арреніус у своїй докторській дисертації вперше виклав знамените вчення про електролітичну дисоціацію. Нова теорія була настільки революційною, що вчений світ зустрів її холодно і вороже. Серед запеклих противників теорії електролітичної дисоціації були творець періодичного закону і хімічної теорії розчинів Д.І.Менделєєв, німецький хімік Г. Відеман, англійський учений Г.Амстронг, який порівнював її з теорією флогістону, і сам учитель С.Арреніуса – професор П.Т.Клеве, знаменитий хімік і спектроскопіст. Він відкрив кілька лантаноїдів. Про те, що сполуки можуть розпадатися в розчині на йони, він не хотів і слухати, вважаючи це єрессю. І коли Арреніус розкрив перед Клеве свої погляди щодо природи дисоціації, той з іронією та роздратуванням вигукнув: «Що?! У Вас є нова теорія? Це дуже цікаво… Прощавайте».
Першим підтримав С.Арреніуса професор хімії Ризького політехнікуму Вільгельм Оствальд. Отримавши від Арреніуса листа з викладом теорії електролітичної дисоціації, він настільки був захоплений і вражений, що сам прибув до її творця в Упсалу. Завдяки спільним зусиллям і експериментальним дослідженням Арреніуса, Оствальда і Вант-Гоффа теорія електролітичної дисоціації швидко заполонила уми хіміків.
У 1903 р. Арреніусу присудили Нобелівську премію. І ось тут іронія долі піднесла сюрприз. Сталося так, що підставу для здобуття цієї найвищої нагороди довелося формулювати професору Клеве, який колись так необачно розпрощався зі своїм учнем.
|